ФОРМУВАННЯ ЗБРОЙНИХ СИЛ УНР В ХОДІ АНТИГЕТЬМАНСЬКОГО ПОВСТАННЯ. (осінь- зима 1918)

О Заремба

В історичних працях, присвячених військовим аспектам українських визвольних змагань 1918 – 1919 років, головна увага приділяється безпосередньо веденню бойових дій. В той же час проблеми, пов’язані з формуванням і розбудовою Дієвої армії УНР, відступають на другий план і висвітлюються епізодично. Не є виключенням і питання формування військ Директорії у листопаді – грудні 1918 року. Саме в цей період закладались підвалини майбутньої Української Республіканської армії, тому всі кроки щодо розбудови українського війська, вжиті в цей час, мали особливе значення.

В жовтні - листопаді 1918 року внутрішня напруга в Україні дійшла позначки, за якою майже ні в кого не було сумнівів щодо подальшого розвитку подій. За висловом Винниченка -„ ідея повстання літала вже в повітрі”

Майбутні події мали дати відповідь на питання чи здатні українські сили очолити боротьбу проти реакційного гетьманського режиму і довести цю боротьбу до переможного кінця. Вирішальним в долі повстання було питання – чи підтримають його військові.

Практична підготовка до повстання зосередилась у військовій комісії Українського Національного Союзу, яка складалась з М.Шаповала та В. Винниченка. Вони умовились вважати за членів комісії генерала Осецького, А. Макаренка і тих, „хто з ними в спільній праці брали участь”. В кінці жовтня в кабінеті Макаренка в Міністерстві шляхів сполучення відбулась зустріч, на якій, крім господаря кабінету були присутні В.Винниченко, М.Шаповал та генерал Осецький. На цій нараді А. Макаренку було доручено вислати емісарів до Болбачана (Новгород - Сіверський), Пелещука (Бердичів) і Коновальця (Біла Церква).

Наступна зустріч заколотників, що відбулась за тиждень, проходила вже в значно ширшому колі. Крім вище згаданих осіб на неї було запрошено безпосередньо представників від війська - начальника оперативного відділу генерального штабу полковника В.Тютюнник, полковника Коновалець, начальника штабу січових стрільців А.Мельника. Саме тут були зроблені перші спроби реально оцінити військові сили, на які можна буде покластись з початком повстання. Учасники наради дійшли висновку, що кістяк збройних сил, на які вони могли розраховувати, становить приблизно 12 тисяч осіб. Зокрема М.Шаповал оперував такими цифрами – січові стрільці – 1500 чоловік, „чорноморці” – 600 (мають озброєння ще на 5000 людей), „запорожці” - 2500 (озброєння – на 5000 осіб), три полки запасної дивізії – 6000 (озброєння на 10 000), окремий запасний полк – 1000 вояків (озброєння – на 2000), залізнична охорона – чисельність не відома, але по мобілізації можна мати ще 60 полків”. Отже, на його думку, можна було б розраховувати на 11 600 озброєних вояків, а також вважати можливим „в перший день мобілізації поставити під багнети ще 13 500”. Загалом очікувати можна було 25 000 озброєного регулярного війська.

Крім того, велика ставка робилась на „революційність населення”, тобто, на підтримку чисельних повстанських загонів, що вже вели боротьбу по всій Україні. На думку Шаповала, загальна кількість повстанських сил в перші дні повстання могла сягнути до 50 – 60 тис. осіб.

На тій же нараді погодили план повстання запропонований генералом Осецьким, за яким виступ розпочинався на периферії, а звідти розвивався на столицю. Всі основні події мали відбуватись подалі від Києва, але з неодмінною умовою щоби надалі його повільно охопити концентричними колами, надалі його повільно охвачувати концентричними колами, просуваючись вперед поступово в міру політичної та адміністративної організації тилу. Це давало змогу виграти час на переговори з німцями щодо їх невтручання в конфлікт, провести мобілізацію і налагодити зв’язок з уже діючими повстанськими загонами. Було вирішено, що для роботи на місцях селянська спілка дасть кількох людей, які „поїдуть закладати штаби чи трійки в повітах.”

Наслідком такої праці на місцях була зокрема організація по всій Україні великого числа озброєних загонів готових підтримати повстання. Наприклад, в Гайсинському повіті, за вказівкою УНС, до формування озброєного загону приступив Онаній Волинець. На ранок 20 листопада його загін вже складав 250 добре озброєних вояків при чотирьох кулеметах. В Катеринославі ще на початку листопада на базі загонів вільного козацтва під проводом М. Горобця почав формуватись Катеринославський Республіканський кіш.

Незважаючи на те, що при оцінці власних сил організатори повстання оперували досить значними цифрами, у них виникали і певні сумніви. Так, В.Винниченко, на нараді з представниками партій в редакції газети „Нова рада”, після того , як М.Шаповал оприлюднив приблизні оцінки тих сил, на які можна було покластись, вніс свої корективи - „певного війська в нас може бути, коли воно остаточно рішиться на виступ, півтори тисячі”, і далі – „я цілком припускав і навіть майже певен був, що нас розіб\\\'ють, розженуть, розтрощать. Діло було зовсім не в тому, а в тому, що цим виступом ми реабілітуємо ідею національного українського руху серед нашого народу,”. Схожі нотки звучали і в промовах С.Петлюри. Напередодні повстання, під час розмови з стрільцями Білій Церкві, він заявив: „ Звичайно! Хіба ж можна думати, що чотирма гарматами і кількома сотням людей ми розіб’ємо гетьмансько - німецькі полки? Я знаю, що всі йдемо на смерть.” То ж не дивно, що і січове стрілецтво також досить песимістично ставилось до можливої перемоги, вважало оцінку сил зроблену М.Шаповалом та О.Осецьким безпідставно оптимістичною. Але було і те, що всіх об’єднувало, це переконання, що іншого шляху не може бути...

Події розвивались стрімко. 13 листопада було обрано Директорію, а через два дні, 15 листопада, на вулицях Києва з’явилась її відозва до населення, у якій гетьман Скоропадський оголошувався фактично поза законом, а його уряд недійсним, містився заклик до „всіх чесних громадян” стати збройною силою проти злочинців і ворогів народу за повернення всіх здобутків революції.

Майже одночасно з відозвою Директорії з’являється і універсал Головного отамана військ України С.Петлюри. Якщо відозва носила загальнополітичний характер, то в універсалі Головного Отамана наголос робився більше на військовому аспекті повстання. Поява такого документа, на нашу думку, є цілком природною, адже повстання було військовою акцією, і успіх його в значній мірі залежав від того, як до нього поставляться військові. Універсал мав на меті дещо конкретизувати питання відносин з гетьманськими військами. Ним касувались всі накази і розпорядження видані військам Скоропадського, містився заклик до переходу на бік повсталих. В документі також формулювалась загальна мета Республіканського війська – „до щенту знищити лад, заведений гетьманським урядом, знищити нагайку на яку він спирався до останнього менту.” Козаки всіх частин на території України закликались зі зброєю, упорядкованими частинами їхати до Києва боротись за державну самостійність України. Фактично – це був заклик до формування майбутнього Республіканського війська.

Того ж 15 листопада штабом повстанців робились останні спроби притягнути на свій бік частини, які залишались вірні гетьману. Так, був виданий наказ головнокомандуючого Українського війська от. Осецького Окремій Сердюцькій дивізії, за яким вона мала в ночі з 16 на 17 листопада 1918 року перебазуватись в Святошин, а в тому разі, коли вояки дивізії не підкорилися б, або залишились нейтральні, вони б рахувались зрадниками і підлягали розстрілу.

Безпосередньо військові дії були розпочаті 16 листопада. Окремому загону січових стрільців було наказано обеззброїти вірні гетьману частини в Білій Церкві і одночасно силами однієї сотні до 22-ї години зайняти станцію Фастів. Одразу після цього планувалось оголосити загальну мобілізацію у Васильківському і Київському повітах. З мобілізованих одразу мали формуватись полки, які б поповнювали склад Республіканського війська. Таке поспішне оголошення мобілізації можна пояснити прагненням як можна швидше зібрати силу, здатну, в разі необхідності, не лише виступити проти Гетьмана, а й чинити тиск на німецькі війська, стосунки з якими до кінця не були з’ясовані і які складали більш реальну загрозу для повстання, ніж добровольчі підрозділи гетьмана.

Після першої відчутної перемоги над військами гетьманців 18 листопада 1918 року в бою під Мотовилівкою стає зрозумілим, що розрахунок „на революційність населення ” цілком себе виправдав. Одночасно з просуванням військ на Київ повстання спалахнуло майже на всій території України. Число повстанських загонів, які ставали під прапори Директорії, росло з астрономічною швидкістю. Вони діяли майже по всіх губерніях та повітах України. Проте, з ростом числа повстанських загонів, з’явились проблеми з керівництвом повстанським рухом. Справа в тому, що величезна кількість повстанських загонів, задіяних в антигетьманському повстанні, майже завжди діяли за власною ініціативою, автономно і не були об’єднані єдиним керівництвом. Узгоджені дії навіть кількох загонів були рідкістю. Так, агентура державної варти в двадцятих числах листопада 1918 року констатувала, що до повстання приєднуються місцеві партизани, дії яких абсолютно не пов’язані з якими-небудь тактичними бойовими завданнями. Більш-менш сталі контакти між повстанцями та регулярними частинами Республіканського війська зав’язувались лише в тому разі, коли підрозділи діяли в одному стратегічному районі. Поряд з цим досить часто відбуваються сутички повстанських загонів з відділами Республіканського війська. Прикладом цього можуть бути, зокрема, події листопада – грудня 1918 року, пов’язані з ім’ям полковника Болбачана. В останню декаду листопада 2-й Запорізький корпус зайняв Полтаву. Але у місті на той час вже діяв революційний комітет на чолі з М.Шинкарем, який спирався на місцеві повстанські загони, пов’язані з партією есерів, і не визнавав влади Директорії. Сам ревком, як і скликаний ним селянський з’їзд, з наказу Болбачана було розігнано, загони повстанців роззброєно. Пізніше така ж доля спіткала проросійськи налаштований „робітничий з’їзд” в Харкові та з’їзд Селянської спілки на Полтавщині, що був скликаний лівими есерами, які ігнорували владу Директорії і закликали до боротьби з нею.

Головну роль в появі такої конфронтації, мабуть, зіграв стихійний характер повстанського руху, його слабко виражене ідеологічне та національне підґрунтя.Саме через це, не дивлячись на справді всенародний характер повстанського руху, розглядати його як надійну опору в проведені революційних змін в країні було неможливо. Українська республіка, яка тільки народжувалась, потребувала власного війська, яке було б здатне захистити молоду державу перед внутрішніми та зовнішніми ворогами.

Як вже зазначалось, ядром майбутнього республіканського війська мали стати українські військові частини, які існували за часів гетьмана та взяли безпосередню участь у антигетьманському повстанні. З перших годин повстання, в місцевостях підвладних Директорії, оголошувалась мобілізація. Перший наказ про мобілізацію датується 16 листопада і стосується Київського та Васильківського повітів. Телеграми, виявлені нами в фондах ЦДАВО України, дозволяють твердити, що накази про негайне проведення мобілізації до Республіканського війська протягом 18-20 листопада 1918 року були направлені в усі регіони. Через те, що органи влади, у тому числі і військової, на місцях лише формувались, а документація, необхідна для проведення повномасштабної мобілізації була відсутня, було вирішено провадити останню за принципом рекрутського набору. Тобто, набиралась певна кількість рекрутів від певної кількості населення, або адміністративно-територіальної одиниці. Хто саме мусить піти в армію, вирішувала сама громада. Достатньо чіткої схеми такого призову розроблено не було. Такі висновки дозволяє зробити той факт, що в різних документах фігурують різні схеми призову. Так, в телеграмі полковника Оскілка від 21 листопада йде мова про мобілізацію 8 000 осіб від кожного повіту. А в телеграмі губкомісара Поділля Г.Степури від 23 листопада йдеться про скасування ним оголошеної раніш мобілізації за принципом - 20 осіб від кожного села, і дотримання нової схеми: призов двох осіб від кожної тисячі населення.

Мобілізації підлягали чоловіки віком 25 - 30 років, знайомі з військовою справою. З мобілізованих формуватись відділи, які одразу направлялись в розпорядження регулярних військових частин, в першу чергу тих, які розташовувались поблизу залізничних станцій. З’являтись вони мали добре вдягненими, взутими, і в разі можливості з власною зброєю. Харчами мобілізованих мала забезпечувати та громада, яка їх відрядила до війська. Крім того, на громаду покладалось забезпечення відділів шанцевим інструментом. Суворо заборонялись реквізиції. Все, чого потребувала армія, мало купуватись за готівку. Мобілізація мала проводитись відновленими органами місцевої влади, або, де її ще не було, військовими частинами.

Вже зранку 18 листопада коло бараків січових стрільців в Білій Церкві з’явились озброєні селяни, які висловили бажання вступити до війська. 20 листопада з Фастова доповіли в Штаб головнокомандування про перше поповнення - 71 козака та одного старшину, на 21 листопада очікувалось прибуття ще щонайменше двох сотень мобілізованих. По всій Україні до Республіканських військових частин почали стягуватись тисячі озброєних селян.

Ось як про це пише В. Винниченко: „Широкі народні маси стали підво¬дитись на заклики Директорії. Спочатку вони йшли до нас обережно, помалу, не маючи певності, чи це серйозна справа, чи така сама, як літом. Але дедалі, то почали стікатись сміливіше, численніше, рішучіше. Не маючи змоги в той час харчувати велику кількість людей, ми в закликах прохали повстанців брати з собою на кілька днів харчу. І селяни являлись з харчем не тільки для себе, але й для других. Хліб і всякий інший продукт звозили до нас хурами. Багато повстанців приходило вже з рушницями, часом приво¬зили навіть іржаві, викопані з землі кулемети. Настрій мас був цілком діловий, поважний, без гарячкового піднесення. Приходили, впи¬сувались у полк, переодягались у військову одіж і так, наче служили в тому полку кілька років, дисципліновано, строго виконували всі накази команди.”

Чисельний склад підрозділів збільшувався на очах. Лише за перший тиждень повстання Окремий загін січових стрільців було розгорнуто в дивізію. Кожна сотня загону була доповнена щонайменше 300 мобілізованими. Скорострільна сотня загону була розгорнута в Скорострільний кіш чисельністю близько 1500 багнетів, а артилерійська батарея загону за один тиждень від 21 листопада розгорнулась в артилерійський полк, який складався з чотирьох легких батарей та однієї важкої. Відділ отамана Волинця в Подільській губернії в період з 20 по 28 листопада зріс з 200 до 3000 багнетів. Полки Сірожупанної дивізії, що базувались на Чернігівщині, після проведеної силами самих частин мобілізації, налічували кожен більш ніж 1500 багнетів. Приблизно те ж саме відбувалось майже в кожній військовій частині.

Успіх мобілізації був очевидним. Але перетворення строкатої повстанської маси на боєздатну армію було лише попереду. Одним з перших завдань було створення нормативно-правової бази формування Української Республіканської армії. Першим кроком до цього став закон, прийнятий Директорією.25 листопада 1918 року, в якому визначалась головна мета поточного моменту – „скинути гетьмана” та „скласти армію УНР для оборони Української Народної Самостійної Республіки і захисту всього трудового народу України.”

27 листопада 1918 року Директорією було прийнято Закон про мобілізацію відповідно до якого до лав війська мали негайно стати всі чоловіки віком від 20 до 35 років, які раніше проходили військову службу. Закликались також офіцери віком до 43 років також закликались до військової служби.

Коменданти, комісари та військові начальники на місцях повинні були негайно утворити призовні комісії у складі представників військової влади, місцевого самоврядування і лікарів. Всім, прийнятим по мобілізації, належало поселитись в казарми колишніх військових частин, або у великі будинки, спеціально відведені для таких потреб військовим комендантом. З’являтись на мобілізаційні пункти мобілізовані були зобов’язані добре узутими, вдягнутими, по можливості, у військові речі. Ті, хто був у змозі йшли з власною зброєю і навіть з власними верховими кіньми та сідлами. Крім того, мобілізовані мали принести з собою їжі на 7 діб, а хто з’являвся з власними кіньми - то і фураж на цей же період. В подальшому піклуватись про харчування та постачання мобілізованих мала місцева влада – „Міські і народні (земські) управи разом з комісарами та комендантами.”

Визначались законом і групи осіб, які не підлягали мобілізації. В першу чергу це були ті, хто не міг проходити службу за станом здоров’я та певні категорії державних службовців. За невиконання закону або запізнення з виконанням його, винний підлягав надзвичайному військовому суду.

Після вступу в дію цього закону в УНР на зміну напівдобровільному рекрутському набору прийшла загальна мобілізація. Цей спосіб формування війська мав забезпечити більш чисельні і дисципліновані (а це означає і більш надійні) військові частини. Вже сформовані і ті підрозділи, що ще тільки формувались, отримали статус військових частин (на відміну від напівсамочинних повстанських загонів, які формувались до цього). Прийняттям закону про загальну мобілізацію Директорія фактично надала легітимного статусу в загальнодержавному масштабі тій роботі з формування нової армії, яка вже нею проводилась. Було закладено підвалини під сам процес формування війська.

Паралельно з виходом закону про мобілізацію вживалися заходи із створення чіткої структури армії. Реорганізуються військові частини, вся територія України поділяється на 5 військових округів. Фактично, це були перші спроби з боку Директорії опанувати потужну хвилю озброєного антигетьманського руху.

Вжиті кроки були безпосередньою реакцією на ситуацію, що склалась, і, як виявилось згодом, не були достатньо виваженими та далекоглядними. Так, закон про мобілізацію завершувався тезою, що „це мобілізація тимчасова і не на довгий строк, щоб закріпити демократичний лад і підготувати нову українську армію до чергового призову.” А мотивація мобілізації обмежувалась декларацією необхідності „захисту здобутків революції та боротьби з Гетьманом і гетьмансько - поміщицьким правительством для здобуття землі і вільних прав трудовому народові.”

Наведені пункти є свідченням відсутності чітко виробленої політики в галузі військового будівництва. Мобілізація, а отже, і більшість новосформованих підрозділів оголошувались тимчасовими, а терміни їх існування мали визначатись нагальною необхідністю та чітко не окреслювались.

Поділ території УНР на військові округи, які мали підпорядковуватись командирам військових корпусів, напевно, мав на меті, між іншим, і надати справі мобілізації більш організованого характеру. Проте, на практиці це інакше вплинуло на формування військових підрозділів. Проведення мобілізації не централізовано, а силами територіальних військових округів в поєднанні з поширеною в той час практикою „виборності” старшин, часто приводило до ситуації, коли у військовому підрозділі козаків та старшин поєднували в першу чергу особисті дружні, земляцькі і т.д. стосунки. В результаті командир підрозділу перетворювався на „батька отамана”, а це аж ніяк не сприяло формуванню дисциплінованого війська. Більше того, на думку Євгена Коновальця, саме в мобілізаційній політиці Директорії слід шукати коріння „отаманії”, про шкоду якої для українського руху так багато написано.

Проведення мобілізації до того ж створило масу проблем для вже існуючих регулярних військових частин, які були не в змозі опанувати ту хвилю мобілізованих, яка на них нахлинула.

В першу чергу відчувався гострий дефіцит підготовлених старшин та підстаршин. В результаті часто на командні посади призначались люди без належної освіти та здібностей, а те невелике число підготовлених фахівців, яке було, опинилось розпорошеним по чисельних підрозділах. Багато хто з офіцерів армії УНР згодом наголошував на тому, що це дуже негативно вплинуло на боєздатність армії, її моральний стан.

Не було налагоджено постачання. Справа забезпечення війська всім необхідним покладалась на органи постачання самих військових частин. Основним джерелом військового майна під час повстання слугували військові склади, більшість яких існувала ще з часів війни. Дефіцит військового майна скоро стає відчутним. Позбавлене можливості закупити все необхідне за кордоном українське керівництво навіть вдається до скупки військового майна в населення. Наприклад, за гвинтівку встановлювалась ціна - 40 крб., за шинель – 25, гімнастерку -10 і т.д. Приймати речі мали волосні управи, а гроші за здані речі мали зараховуватись на кошт майбутніх податків. Цікаво, що даний наказ поширювався і на козаків, яким, за принесені з собою речі теж виплачувалась компенсація згідно з вказаними розцінками. Реквізицій у населення намагались уникати. Пропонувалось все необхідне військовим частинам купувати в населення за готівку.

Треба зазначити, що, попри непідготовленість та недосконалість правової бази, мобілізація, оголошена в листопаді 1918 року, знайшла широкий відгук в населення. Вже 5 грудня Головний отаман військ УНР доповідав телеграмою Директорії: „Мобілізація призваних відбувається успішно. Мобілізовані десятками тисяч припливають охоче на призовні пункти серед повинного і прихильного відношення населення до справи. Ідея гетьманської влади убита серед населення.”

На момент вступу до Києва Директорія вже мала в своєму розпорядженні чисельну армію. За даними, які були в розпорядженні мобілізаційного відділу військового міністерства УНР, до 15 грудня 1918 року на призовні пункти з’явилось 140704 особи. З них 54842 особи було відправлено до частин Дієвої армії, 53209 - в резерв і близько 32600 мобілізованих ще перебували на місцях.

За оцінкою О.Удовиченко (в той час генерал-квартирмейстер Південно–Західного фронту), в більшості це була „мало збита, наспіх сформована сила, що не мала солідних організаційних форм та досвідченого командного складу” тим не менш цих сил було більш ніж достатньо для того щоб вирішити долю повстання.

Отже, завдяки заходам, вжитим військовим керівництвом та урядом УНР, на протязі листопада – грудня 1918 року було мобілізовано десятки тисяч людей. Головною метою ж було якнайскоріше повалення режиму гетьмана Скоропадського, і всі рішення, що приймались стосовно мобілізації і створення армії, диктувались в першу чергу саме нею. Лише цим та відсутністю чітко виробленої політики щодо військового будівництва можна пояснити те, що більшість вжитих кроків часто носили суперечливий та недалекоглядний характер.