Забезпечення армії УНР одягом влітку - восени 1919 року.

Олександр Заремба

Під час воєнних дій боєздатність військ залежить від багатьох важливих чинників, одним з яких, чи не вирішальним, є постачання. Серед різноманітних, так би мовити, галузей роботи військових інтендантів вирізняються такі, в яких результат відчуваються одразу. Так, наприклад, без зброї та боєприпасів ведення бою неможливе; без належного харчування військові частини втрачають боєздатність в дуже короткий термін. На фоні цих першорядних завдань діяльності органів постачання в затінку залишаються менш помітні, але не менш важливі напрямки роботи зазначених органів, зокрема забезпечення армії одягом і уніформою.

На жаль, проблеми уніформології українських армій доби визвольних змагань та постачання одягу в військові частини висвітленні ще не у повній мірі. На даний момент вийшла лише одна більш - менш повна праця, присвячена цій проблемі. Я. Тинченко, з’ясовуючи загальні уніформологічні питання звертає частково увагу і на виготовлення уніформи та ії поставку у війська. Торкається згаданої проблеми в своїй монографії і В. Лозовий. Проте, на базі цих праць скласти цілісне уявлення про ситуацію, що склалась із забезпеченням військ одягом важко. Зрештою, це і спонукало автора вдатись до дослідження проблеми на базі архівних джерел.

В ході антигетьманського повстання до рук повстанців потрапили військові склади 8 гетьманських корпусів, на яких зберігалась велика кількість припасів, в тому числі і військова форма. Відсутність чітко визначеної політики проводу УНР щодо формування власних збройних сил та складна військово-політична обстановка призвели до того, що вже у травні 1919 року ресурси цих складів було майже повністю вичерпано. Так, найбільші запаси уніформи зберігались на складах 2-го Подільського корпусу (в минулому це були склади Південно-Західного та Румунського фронтів). За спогадами командира корпуса генерала Єрошевіча, після того, як корпус під час повстання став на бік Директорії, провід УНР жваво розпоряджався майном корпусу при формуванні нових частин. В результаті чого левова доля майна була розпорошена між різними повстанськими частинами, які незабаром розійшлись по домівках. Схожа доля спіткала і склади 6-го Полтавського корпусу. Після того, як вони потрапили до рук запорожців, майже все майно, що там зберігалось, було використано на обмундирування новоприбулих повстанців, більша частина яких одразу по закінченню повстання повернулась додому. Після здобуття Києва, в грудні 1918р. в розпорядження Осадчого корпусу потрапили всі військові склади, які знаходились в місті, але вже через місяць на них не залишилось жодного комплекту одягу та спорядження – все було роздано повстанцям. Майже те саме відбувалось і на складах 3-го Херсонського і 8-го Катеринославського корпусів, майно з яких пішло на спорядження повстанських дивізій, що невдовзі самодемобілізувались або виступили проти Директорії.

Дещо краще справи були з складами 1-го Волинського, 5-го Чернігівського і 7-го Харківського корпусів, майно з яких вдалось вберегти від бездумного розподілу та вивезти на Правобережну Україну. Проте запасів трьох гетьманських корпусів було замало аби задовольнити потреби армії, крім того, з втратою армією УНР території втрачалась і можливість поповнення цих запасів. Таким чином, вже в травні 1919 р. більша частина ресурсів старої російської форми, якими оперувало командування Української республіканської армії, вичерпались. Виняток становив корпус Січових стрільців, в якому, завдяки гарній організації роботи тилових установ, майном користувались до кінця липня 1919 р.

Нестача одягу та амуніції все гостріше відчувалась в військах. Єдиним виходом з такого становища був перехід у наступ, основною метою якого було: завдавши поразки частинам Червоної армії, отримати тили для поповнення війська мобілізованими та припасами, тим самим отримати можливість для подальшого ведення боєвих дій.

Одним з першочергових завдань частин, що наступали, було поповнення особового складу шляхом мобілізації. Начальник постачання армії УНР в доповіді від 9 червня 1919 р. зокрема зазначав: „Становище всіх відділів постачання скрутне. Грошей залишилось всього 50 млн. карбованців... Для здобуття всього необхідного… [слід] примінити реквізицію і закупку за кордоном. Але від реквізицій слід відмовитись щоб не позбутись прихильності до нас селян. Закупка за кордоном іде дуже тяжко.” Таким чином утворився цілий ланцюг проблем. Війська не могли воювати без поповнення, прийняти поповнення вони не могли без налагодженого постачання. Головним джерелом останнього, за відсутністю інших, ставало населення контрольованих територій. За таких умов питання порозуміння з населенням ставало актуальним як ніколи, треба було любою ціною утриматись від реквізицій та інших агресивних кроків, які підривали в масах довіру до української влади, і уникати будь-яких конфліктних ситуацій у взаєминах з населенням. У зв’язку з цим 10 червня 1919 р. військам Дієвої армії було віддано наказ (Ч. 9209). За яким їм суворо заборонялось чинити самовільні реквізиції у населення, лише в разі крайньої потреби представникам військових частин слід було звертатись до місцевих органів самоврядування, при чому, за все реквізоване військам належало сплачувати негайно на місці готівкою. За відсутності останньої, селянам видавали квиток з переліком реквізованого завірений печаткою частини. За цим документом селяни мали отримати гроші у відділі або начальника постачання частини. Всіх хто не буде виконувати вищезгаданий наказ слід було негайно віддавати під надзвичайний військовий суд.

Хоча наказ за ч.9209 і був продиктований суворими реаліями часу, все ж армія опинилась у дуже складному становищі. З одного боку реквізиції, до яких вона вимушено вдавалась, поступалась місцем закупом військовиками у населення всього необхідного. З іншого, через брак коштів в державі органи постачання забезпечувались грішми вкрай незадовільно, а козакам республіканського війська платню видавали дуже нерегулярно. В розмові з помічником начальника 1-ї управи Штабу армії М.Капустянським, яка відбулась 13 червня 1919 р., командир 3-ї дивізії О.Удовиченко наголошував, на необхідності „запобігти реквізиціям і не піднімати населення проти себе”; війська треба негайно забезпечити необхідними коштами. Військові частини опинялись перед вибором – або терпляче чекати, коли становище з централізованим постачанням частин поліпшиться, або йти на відверте порушення вище згаданого наказу.

Як вже зазначалось, якомога швидше поповнення лав війська було одним з головних завдань, яке мали виконати війська УНР в ході наступу. Для якнайшвидшого переведення мобілізації було навіть вирішено проводити її силами самих військових частин, не чекаючи налагодження адміністративного і мобілізаційного апаратів на місцях. Часу на підготовку матеріальної бази для проведення мобілізації теж не було, тому в наказі про мобілізацію від 9 червня 1919 р., окремим пунктом наголошувалось, що всі мобілізовані повині з’явитись на збірний пункт добре одягнутими та озброєними. „З огляду на тяжке становище держави і на те, що призиваємі закликаються вдруге, і раз вже одержували гроші за принесені з собою одяг та взуття – /…/ на цей раз гроші за одяг і взуття не виплачувати.”

Мобілізація проведена на Поділлі в червні 1919 р. дала досить скромні результати. Причиною цього, на думку М. Капустянського, не в останюю чергу була нестача зброї та обмундирування для мобілізованих.

Одразу після перших успіхів наступу військове керівництво УНР взялося за вирішення проблем постачання армії. Так 13 червня при Подільській Губернській народній управі було створенно відділ військових заготовок. В міру відвоювання території УНР при повітових народних управах мали організовуватись аналогічні відділи повітового масштабу. В обов’язки зазначеної структури входило: заготівля для армії продовольчих продуктів, спорядження, обмундирування і коней. Відділу військових заготовок надавалось виключне перед іншими органами право платних реквізицій у населення рухомого і нерухомого майна, що зберігалось на фабриках і заводах, товарів на складах. Всі реквізиції мали проводитись державним коштом і за цінами, які встановлювались самим відділом.

З першого ж дня створення відділ військових заготівель розгорнув активну діяльність. Вже 13 червня губернською народною управою було оголошено збір пожертв для української армії. Від населення приймались взуття, одяг і білизна, а для поранених козаків української армії - ковдри і т.п.

При відділі організовували майстерню, яка мала шити одяг та білизну для козаків Республіканської армії. Однак через відсутність бази для такої майстерні, представники відділу військових заготівель змушені були звернутись за допомогою до населення. Жіноцтву міста Кам’янця запропонували, негайно зареєструвавши в відділі всі свої швейні машинки, передати їх в тимчасове користування.

Майстерню відкрили вже 16 червня. До кінця літа тут виконали доволі великий обсяг робіт, зокрема пошили: 1140 пар шкіряних черевиків, 2108 пар брезентових, 3531 сорочок в бязі, 1918 - сорочок з мадаполаму, 577- гімнастьорок, 4849 – кальсон, 1420- штанів суконних, 134 – простирадла, 992 - суконних френча, 247 - френчів полотняних і 3776 –кашкетів.

Певний час ця майстерня була єдиним державним підприємством, яке працювало на потреби українського війська. Трохи згодом почала діяти ще одна майстерня із виготовлення одягу при Дунаєвецькій ткацькій фабриці. Не дивлячись на жваву роботу цих майстерень виготовленого ними одягу, на жаль, не вистачало.

Однією з головних перешкод, які значно ускладнювали роботу майстерень була катастрофічна нестача сировини. Єдиним підприємством, яке влітку - восени 1919 р. працювало на потреби УНР, виявилась фабрика у Дунаєвціях. Тканина і одяг, виготовлені тут, були „на вагу золота”. До осені влада реалізувала ряд заходів, спрямованих на збільшення обсягів виробництва, зокрема було збільшена кількість робітників і всі вони були переведені на стан мобілізованих. Але навіть після цього фабрика виробляла не більше як 15000 аршин сукна щотижня. Вирішення цієї проблеми намагались знайти через закупку сировини в населення, але такі сподівання виявились марними – рівень життя населення відчутно знизився, а ті мізерні запаси тканин, шкіри, одягу тощо, які ще були в нього на руках, люди віддавати зовсім не поспішали.

З іншого боку, робились спроби максимально спростити вимоги до військової форми та амуніції. 30 червня було видано наказ, за яким остаточно скасовувались попередні накази щодо уніформи українського війська від 08.01.1919р. та 24.04.1919р.: замість уніформи національного зразку повертались до „старої” російської уніформи з українськими відзнаками.

В той же час спростили вимоги і щодо уніформи, яка виготовлялась, і матеріалів з яких її шили. Так наприкінці червня 1919р. для армії УНР виготовили певну кількість „тимчасових одностроїв”, пошитих з селянського полотна. На жаль, всі зусилля уряду виявились не достатньо ефективними - до липня постачання військових частин одягом відчутно не покращилось. Таке становище викликало занепокоєння найвищих керівних кіл республіки. В середині липня відбулась спільна нарада Директорії і Кабінету міністрів. Урядовці, побувавши на фронті, з’ясували, що майже половина вояків воювали босі і місяцями не змінювали білизну. Така ситуація підштовхувала Дієву армію до реквізицій, що дуже негативно впливало на ставлення населення до армії. Приблизно таке ж коло питань розглядалось на нараді членів Трудового конгресу. Були заслухані доповіді представників Головного начальника постачання і Інтендантства губернської народної управи. За результатами наради було зроблено висновок про незадовільну організацію військового постачання і ухвалено рішення про утворення спеціальної позавідомчої комісії, якій доручили виправити становище.

Проте організаційні заходи виявились не ефективними. Військо доношувало уніформу з старих запасів, а запропонувати щось натомість ні уряд, ні органи постачання не могли. Як наслідок, зовнішній вигляд козаків армії УНР був досить строкатий, про одноманітність вже й мови не могло бути. 30 липня окремим наказом для козаків і старшин армії УНР були запроваджені такі військові відзнаки, як тризуб встановленого зразка (носився на лівому рукаві), та кокарда. Знаки родів війська та звань виготовлялись з тканини і нашивались або просто наносились фарбою на край коміра. Жодних вказівок щодо форми військового одягу наказ не містив. Таким чином, в війську УНР, post factum, було визнано відсутність однострою єдиного для всіх. Б.Д. Антонечко-Давидович згадував про зовнішній вигляд вояків Наддніпрянської Армії: „Одяг на них різнобійний, старі гімнастьорки, поношені френчі, а одного, мабуть офіцера, я бачу в білій полотняній сорочці з пришитим синім тризубом на лівому рукаві ”.

Якщо, за теплої погоди в червні – липні 1919 р. з дефіцитом одностроїв ще якось можна було миритись, то через нестачу білизни виникали великі проблеми. Відсутність її призвела до катастрофічного санітарного стану армії. Так вже з середини липня у військах починають проявлятись пошесні хвороби. 22 липня полковник О.Удовиченко доповідав в штабу Дієвої Армії, що в 3-й дивізії Армії УНР зафіксовано велику кількість козаків, уражених плямистим тифом. Приблизно в той же час Могилівський повітовий комісар сповіщав МВС про 5000 козаків хворих на тиф, які знаходяться в довіреному йому повіті. З огляду на неналагодженість санітарної служби та гострий дефіцит медикаментів епідемії були особливо небезпечними як для війська, так і для населення..

Серед низки кроків спрямованих на запобігання поширенню епідемій у війську, не останнє місце мало забезпечення частин необхідною кількістю натільної білизни. Робилось все можливе, аби збільшити її випуск. Було організовано ще одну майстерню з пошиття білизни при губернському відділі військового постачання. Для роботи в ній запрошувались модистки та швачки зі своїми швейними машинками.

Паралельно планувалось налагодити широку закупівлю військових речей у т.ч. і білизни в населення. 28 липня наказом головної управи військ УНР створювалась одна загальна комісія для товарообміну і купівлі у населення набоїв і іншого військового майна.

Позаяк вищезгадані заходи вимагали для втілення їх в життя чимало часу, було вирішено вдатись і до більш радикальних заходів, які б в найкоротший термін забезпечили військо білизною. 30 липня 1919 року Директорією було затверджено закон „Про тимчасове встановлення натуральної повинності по постачанню білизни для Дієвої Армії.” Ним оголошувалось, що з огляду на поширення в Українських військових частинах інфекційних хвороб, які негативно позначаються на боєздатності війська, на території УНР для населення тимчасово запроваджується натуральна повинність їз постачання білизною вояків Дієвої Армії. Повинності підлягали громадяни УНР, які 1) володіли підприємствами з річним прибутком вищим ніж 1000 крб; 2) які володіли або винаймали житло від 3-х кімнат і більше. При чому остаточний розмір повинності визначався прибутком від підприємства або розміром житла. Мінімальним розміром повинності був один комплект білизни, який включав: сорочку, підштаники, рушник та пару носків чи портянок, і за який виплачувалась винагорода в 50 крб.. Якщо хтось не мав білизни для здачі по повинності, то він міг внести грішми - за кожен комплект 500 крб. За відмову виконати повинність передбачалась кара – примусові роботи на користь Дієвої Армії. На виконання закону відпускалось десять днів з часу його оголошення.

Для забезпечення виконання закону місцях створювались комісії, з представників комісаріату, місцевої військової влади і місцевого самоврядування. Вся білизна та кошти, зібрані комісіями, передавались в розпорядження Міністерства народного здоров’я та опікування. 9 серпня приступила до роботи комісія по збору натуральної повинності у Кам’янці. На жаль, через анархію та відсутність добре організованого адміністративного апарату на місцях, приступити до збору білизни одразу після оголошення закону вдалось лише у цьому місті, в інших же місцевостях збір затягнувся до пізньої осені. Щоб прискорити цей процес навіть ініціювалася перевірка виконання повинності, але і вона не дала бажаних результатів. За підсумками підведеними восени 1919р. навіть у Кам’янці збір не виправдав очікувань.

Становище армії дедалі погіршувалось. Козаки, які стати до лав війська в ході мобілізації у червні - липні 1919 р., проходили навчання в запасних частинах у тому одязі, який захопили з дому, часто взагалі без взуття. Незабаром почалося масове дезертирство, яке не минуло жодної військової частини, зачепивши навіть традиційно найбільш дисциплінований і боєздатний корпус Січових Стрільців.

Військові частини власними силами намагались знайти вихід із важкого становища, так січові стрільці намагались навіть відродити кравецькі майстерні, які існували при корпусі раніш, проте через брак коштів та загальне зубожіння населення відроджені майстерні не вдалось забезпечити необхідною матеріальною базою і вони так і не змогли розпочати роботу.

Впродовж літа 1919 р. у військах склалась змішана магазинно–реквізиційна система постачання, яка часто перетворювалась на забезпечення частин „власними засобами” Намагаючись самотужки знайти вихід з скрутного становища наддніпрянські військові частини змушені були вдаватись реквізицій. Беручи до уваги маневрений характер боєвих дій, ця система була більш менш прийнятною, тим більше, що частини самі часто забезпечували населення дефіцитними товарами, такими як цукор або спирт, в обмін на необхідні їм речі. Проте якщо частині доводилось затриматись на певній території якийсь час, то такий спосіб постачання неминуче призводив до конфлікту з населенням. Така система була не більше ніж засобом для виживання в скрутних умовах, і відчутно поліпшити становище вояків не могла.

З приходом осені, поряд з дефіцитом білизни, все гостріше почала відчуватись нестача взуття та теплих речей. Як вже зазначалось, для виробництва необхідної кількості спорядження УНР не мала належної матеріально-технічної та сировинної бази. Всі спроби отримати допомогу з-за кордону провалились. І вкотре єдиним джерелом постачання війська залишилось населення. Вже в перших числах вересня було оголошено наказ головної команди військ УНР про збір на допомогу війську теплих речей. Збору підлягали: шинелі або жупани, кожухи, бушлати, свитки, шапки, теплі онучі, тілогрійки, вовняні чи сукняні штани, взуття. Наказом встановлювалась норма - 2 комплекти теплих речей з кожних 100 чоловік населення та сума грошей, яка виплачувалась за кожну здану річ. Так, наприклад, шинель оцінювалась в 100 крб, кожух 250 і т.д. Від збору звільнялись родини військовослужбовців армії УНР, державних службовців, залізничників та ін.. Збір належало проведений в двотижневий термін. На жаль, результативність цього заходу мало чим відрізнявся від попереднього збору білизни. Причини таких невтішних результатів стали темою для обговорення зокрема на сесії волосних і сільських комісарів Кам’янецького повіту, яка відбулась12 жовтня за участю представників 14 волостей. В ході дискусії з’ясували, що селяни не виявляють великої активності в здачі одягу головним чином через брак останнього; з більшим бажанням вони готові були віддати гроші, ніж речі.

Наприкінці вересня газета „Україна”, що видавалась штабом Дієвої армії, відверто констатувала, що через погане забезпечення одягом і взуттям становище у військах катастрофічне. Без вирішення цієї проблеми військо воювати не зможе.

З приходом перших заморозків епідемія тифу вибухнула з новою силою. Набираючи обертів, вже в листопаді вона звалила з ніг щонайменше половину особового складу Дієвої армії. Від хвороб з лав війська вибувало більше козаків, ніж від бойових втрат. В рамках боротьби з епідемією вживалось ряд заходів, спрямованих на поліпшення санітарного стану армії. 27 вересня головною управою військ УНР було видано наказ №187 „Про санітарну обробку військ.” Серед невідкладних завдань були і такі, що передбачали, обов’язкове відвідування козаками лазні не рідше, ніж двічі на місяць, та щотижневу зміну білизни. Причому, брудна білизна неодмінно мала піддаватись термічній обробці. Зрозуміло, що виконати зазначені вимоги можна було лише при наявності необхідної кількості білизни, а без цього всі інші пункти наказу втрачали будь який сенс.

Іншим чинником, що відчутно впливав на чисельність і боєвий дух військ, було дезертирство. Восени 1919 року воно набрало нечуваних розмірів. Не одягнуті як слід та босі козаки, випробувавши на собі перші осінні заморозки великими масами розходились по домівках. Розбігались навіть добре підготовлені та дисципліновані курені новобранців, які йшли на поповнення фронтових частин.

Вже у вересні стало зрозуміло, що справа постачання війська провалена і становище можна врятувати лише вжиттям негайних рішучих засобів які б охопили найширші кола населення. З одного боку, було зроблено чергову спробу реорганізувати систему військового постачання і залучити до цього кооперативи та приватний капітал. А з іншого, вирішили більш продумано та планомірно будувати роботу з громадськістю. Однією з причин провалу попередніх заходів із збору всього необхідного для війська можна було вважати погану поінформованість і, як наслідок, байдужість населення до проблем української влади та війська. До того ж, через не налагодженість адміністративного апарату, на місцях часто-густо виконання вказівок і приписів не контролювалось, і безкарність, породжена цим, призвела до того, що населення просто перестало виконувати розпорядження влади.

Щоб змінити становище на краще було вирішено зробити ставку на місцеві органи самоврядування. 1 жовтня 1919р. Міністерство військових справ розіслало до повітових і міських народних управ обіжник, в якому визнавалось, що центральний державний апарат не в силах задовольнити потреби армії виключно через своїх агентів на місцях. Успіх у цій справі можливий лише в тому разі коли, на допомогу війську прийде все громадянство, і в першу чергу органи місцевого самоврядування – народні повітові, губернські, міські управи. При них пропонувалось утворити особливі комітети громадянської допомоги війську (ОКГДВ), в складі представників органів самоврядувань, кооперативних об’єднань, торговельно-промислових кіл, комісаріату, робітничих та селянських організацій. ОКГДВ мали наметі налагодити всебічну допомогу урядовим органам в обслуговуванні фронту, зокрема утворити майстерні для виготовлення білизни, чобіт, верхнього одягу, а також організувати спеціальні дні збору для війська необхідних речей: сала, мила, тютюну, одежі, чобіт. Таким чином, справа постачання війська мала стати всенародною турботою, а провідна роль в ній мала належати громадськості та органам місцевого самоуправління.

В розвиток цієї ідеї 2 жовтня 1919р. Директорія УНР оголосила тижневий збір пожертв на користь української армії – „Тиждень українського козака”. Це була ретельно спланована масштабна акція. В її рамках планувалось створити комісії із збору пожертв чотирьох рівнів – центральну, повітові, волосні та місцеві. Останні мали охопити всі без виключення населені пункти на території УНР. До складу комісій включались представники місцевої влади, самоврядування. Серед їх обов’язків було залучення до збору пожертв якнайширших кіл громадянства. Комісіям надавалось право через кооперацію включати до свого складу представників жіноцтва і місцевих відділів Червоного Хреста, Просвіт, українських клубів та інших культ просвітніх, громадських і політичних організацій. Досить детально була розроблена схема проведення збору. Кожен населений пункт розбивався на ділянки, за кожною з яких закріплялась пара збірників зі складу місцевих комісій. Попередньо оголошувався день і години проведення збору. В призначений термін збірники особисто обходили всі помешкання в межах виділеної їм ділянки і приймали від жителів пожертви, які одразу ж описувались.

Цій кампанії мала передувати роз’яснювально-агітаційна робота. Тому в обов’язки центральної та повітових комісій із проведення Тижня козака входило, крім всього іншого і організація лекцій, концертів та вистав, вечірок і видовищ.

Збір пожертв планувалось провести з 12 по 19 жовтня 1919 р. До цього терміну розгорнули пропагандистську кампанію. Були проведені селянські з’їзди різного рівня, які ухвалювали резолюції і постанови на користь всебічної підтримки української армії. 12 жовтня, в день, коли власне розпочинався Тиждень козака, у церквах відправили молебні за українську армію, а також були зачитані Декларація уряду УНР до військ і народу про боротьбу з ворогами України і постанова уряду про збір білизни та інших речей на користь армії. Паралельно зі збором речей членами комісій прийом пожертв було організовано в редакціях газет „Україна” та „Трудова Громада.” Крім того, в рамках Тижня козака Комітет допомоги пораненим і хворим козакам власними силами влаштував карнавочний збір грошей на вулицях Кам’янця і Нової Ушиці. Організовувався також збір грошей в різних публічних місцях.

Уже через кілька днів після офіційного закінчення Тижня козака Центральна комісія оприлюднила перші підсумки, за якими поспішно оголосили, що в цілому збір пройшов успішно. Так, у самій лише Новій Ушиці зібрали не менш як 50000 крб. Однак із збором речей справи були значно гірші. Скажімо у Вінниці мешканці пожертвували 400000 крб. і в той же час всього – 25 гімнастерок, 41 пару штанів, 30 комплектів білизни, 10 бушлатів, 74 башлики, 50 пар рукавиць, 50 шапок, 5 пар чобіт, тощо Пояснення такого ставлення слід шукати у гострій нестачі одягу і тканин, з одного боку, і порівняно великій кількість готівки, яка не знаходила використання через відсутність товарів, з іншого.

Згодом також виявилось, що не вдалось охопити одночасно всю територію підвладну УНР. Через не налагодженість комунікацій, станом на 7 листопада збір повністю закінчили лише у містах Вінниця, Летичів, Літин, Могильов, Старо-Костянтинів, Кам’янець і Кам’янецькому повіті.

Варто зазначити, що паралельно зі зборами пожертв та повинностей з населення, вживались заходи і для налагодження виробництва одягу. З 12 жовтня у Кам’янці - Подільському розпочала свою роботу жіноча громадська організація – „Союз Українок”. Своє головне завдання вона вбачала у всебічній допомозі армії. Робота проводилась в чотирьох секціях – робітничо-промисловій, артистичній, культурно просвітницькій та секції допомоги хворим і пораненим козакам. Робітничо-промислова секція приступила до організації майстерні із шиття білизни. Для цього було реквізовано помешкання, і в якості допомоги в цій справі МНЗіО надало в розпорядження секції 2500 аршин полотна,а проскурівське інтендантство – 1000 аршин полотна і 50 катушок ниток. Майже одразу після початку своєї роботи в Кам’янці „Союз Українок” звернувся до всіх, хто мав швейні машинки і вмів шити білизну, вступити до лав організації.

Продовжували свою роботу майстерні при губернській народній управі, відділом військових заготовок при управі проводилась закупка одягу і матеріалів як у населення, так і комерсантів.

Час спливав, а заходи, що вживались, бажаних результатів не давали. 28 жовтня командуючий Надніпрянського війська отаман В.Сальський доповідав проводу УНР про жахливий стан українських підрозділів, відсутність всього необхідного на зиму, через що з частин дезертують „голі й босі вояки.” Морози, які розпочались в кінці жовтня, та епідемії стали для українського війська не менш небезпечними ворогами ніж Червона або Денікінська армії. Більшовицькі агенти доповідали в своїх звітах, що українське військо розкладається, голі і босі козаки дезертують великими масами.

На початку листопада 1919р., коли всі надії на добровільні і напів- добровільні пожертви розвіялись, уряду нічого не залишалось, як вдатись до жорстких заходів. Наказом Головного Отамана військ УНР на всій території республіки запроваджувався фронтовий податок натурою. Фактично було оголошено платну реквізицію військових речей в населення. Здачі за встановленими урядом цінами, підлягали теплий одяг, білизна чоботи тощо. Виконання наказу покладалось на два міністерства - внутрішніх і військових справ та начальників залог.

Дуже показовим є те, як цей наказ було виконано в Кам’янці - Подільському. 2 листопада, зранку все місто було поділене на райони і поквартально оточене патрулями. Реквізиція проводилась до вечора. Від неї були звільнені лише члени Директорії, уряду, службовці державних установ. Ця реквізиція була, так би мовити, показовую і дала досить непогані результати, зокрема було зібрано велику кількість взуття та білизни. Варто відмітити, що преса не утрималась від зауважень і причиною введення нового обов’язкового податку назвала невтішні результати збору пожертв, який цьому передував, і байдужість населення до проблем армії і уряду.

Та час було вже втрачено, і без того катострафічне становище погіршувалось з кожним днем. У військових колах все голосніше лунали думки про те, що вести військову боротьбу в таких умовах не можливо. „ …Ми переможені ворогами. А вороги ті - тиф, холод, незабезпеченість армії…” – зазначав в перших числах листопада військовий міністр В.Сальський під час наради представників армії та уряду в Жмеринці. Українська армія фактично була паралізована і не мала змоги продовжувати військові дії регулярним фронтом.

Таким чином, труднощі з постачанням українських військ всім необхідним, породжені рядом об'єктивних зовнішньо- і внутрішньополітичних чинників, восени 1919р. перетворились на проблему стратегічного масштабу, яка відіграла одну з ключових ролей в краху українського фронту.