Перші бої 3-ї Залізної стрілецької дивізії. ( червень 1919 року)

Заремба О.

Становище на фронті навесні 1919 року.

Після антигетьманського повстання УНР чекала ціла низка військових невдач. Військові були схильні небезпідставно шукати коріння своїх невдач в політичній царині. Як би там не було результатом військових дій зими – весни 1919 року стала майже повна втрата військами УНР території і як наслідок мобілізаційної та матеріальної бази.

Збройна боротьба в Україні навесні – влітку 1919 р. мала дати відповідь на питання: чи збережеться в протистоянні з військовими силами інших держав Українська державність, чи вдасться розширити територіальну базу УНР і таким чином продовжити поступ національно – демократичної революції, чи за відсутності необхідних ресурсів війна буде програна, а вирішення сформованого історично українського питання буде перенесене у у невизначене майбутнє.

Важливе місце у розв’язанні тактико – оперативних завдань різних військових формувань, що зійшлися тоді в Придністров’ї і Позбручі відводилось великим населеним пунктам, які, з одного боку, були адміністративними центрами, а з іншого, мали стратегічне значення – надавали можливість контролювати мікрорегіони. Одним із таких центрів був Кам’янець – Подільський, якому судилось стати на півроку державним центром УНР.

На початку травня армія УНР займала приблизно такий фронт: проти більшовиків - від Дністра по Збручу до Волочиська, через Заславль до ст. Шепетівка та далі через Корець на північ від Рівного до Луцька, проти поляків - від Луцька до Соколя, далі на південь йшов фронт Галицької армії. Більша частина українських військ та і сам уряд УНР знаходились на території Східної Галичини, лише невеликий клаптик землі на Наддніпрянській Україні ще утримували частини Волинського фронту – в районі Шепетівка – Кременець – Броди оперували дві дивізії корпусу Січових Стрільців та кілька підрозділів військ Північного фронту, загальною кількістю 8000 – 9000 осіб.i

Відхід на територію Галичини був маневром, який мав на меті дати армії хоч невелику перерву в боях, щоб вона змогла перегрупуватись і хоч трохи відновити сили. ( В уряді існувала думка, що Червона армія не ризикне просуватись за Збруч наражаючись тим самим на конфлікт з галичанами та поляками, а відтак частини республіканської армії тут можуть почуватись у відносній безпеці.)ii

І справді, Червона армія вийшовши на рубіж по р. Збруч зупинилась, сконцентрувавши свої головні сили на напрямку Шепетівка - Рівне – Кременець. Українські частини, розташовані в цьому районі, в ході безперервних боїв змушені були поступово відходити на лінію Броди – Кременець - Дубно – Рівне, і ціною великих втрат утримувати фронт.

Українська армія опинилась в дуже скрутному становищі. Через втрати та дезертирство чисельний склад армії скоротився до 14 – 15 тис. багнетів і шабель. Крім того, ведення бойових дій значно ускладнювала величезна нестача набоїв, спорядження, продовольства.

Єдиним виходом з цього становища був перехід до наступу, основна мета якого полягала у тому, аби завдати поразки частинам Червоної армії, отримати тили для поповнення війська мобілізованими та припасами, тим самим створивши умови для підготовки подальшого наступу на схід.iv Ключовим завданням плану було повернення контролю над залізницями - Старокостянтинів – Проскурів – Кам’янець Подільський та Волочиськ - Проскурів - Деражня. Оволодіння ними дало б змогу вільно маневрувати власними силами на терені майже всього фронту, без чого оборона, а тим більше подальший наступ, були б не можливі.

Крім того на початку травня урядові кола УНР остаточно переконались в неможливості ведення війни на два фронти, тому вже в середині травня полякам була зроблена пропозиція про підписання перемир’я. На цю пропозицію було отримано принципову згоду. З огляду на це, та на загрозу, яка нависла над Галицьким фронтом з прибуттям туди добре озброєного і спорядженого польського корпусу під командуванням Галера необхідність плацдарму на східному березі Збруча стала ще більше очевидною. Саме сюди, в разі невдачі, змогла б відступити Галицька армія.

Одним з головних моментів підготовки до наступу стала реорганізація армії. Шляхом зменшення числа тактичних військових одиниць була закладена основа регулярної армії. Всі військові частини були зведені в 11 дивізій (кожна мала складалась з 3-х полків піхоти, артилерійського підрозділу та кінної сотні), дивізії були об’єднані в окремі групи по 2-3 дивізії. І хоча в цілому реорганізацію вдалось провести планомірно закінчувати її довелось вже під час наступу.

Якщо становище Українських армій в першій половині травня можна охарактеризувати, як скрутне, то з початком польського наступу, в середині травня воно дуже скоро стало катастрофічним. Вже 16 травня польське військо вступило в Луцьк, де захопило великі склади військового майна. Фактично було ліквідовано майже всю Холмську групу. Під час подальшого наступу під польській контроль перейшли станції Красне і Броди після чого єдина залізнична лінія, яка ще перебувала в руках армії УНР, виявилась перерізаною. Над тилами українських армій нависла смертельна небезпека. В такій обстановці Українському Республіканському війську судилось розпочати загальний наступ. Головний напрям наступу було визначено: Старокостянтинів – Проскурів, по інших напрямах виставили активні заслони чи застосували демонстративні наступи. На початку наступу передбачалось вийти на рубіж Старокостянтинів – Деражня – Нова Ушиця. Напрям на Кам’янець - Подільський вважався другорядним. Саме ця обставина пояснює, чому в багатьох історичних працях найбільш повно з’ясовано перебіг боїв в районі Проскурова, а події на інших ділянках фронту висвітлені менше.

Виявлені нами в Центральному архіві вищих органів влади України документи дозволяють більш детально прослідкувати, як саме розвивались події на Правому крилі Української армії, зокрема в районі Кам’янця Подільського.

Після залишення у квітні 1919 року Кам’янця військами УНР лінія фронту проходила по р. Збруч і утримувалась Галицьким військом та відділом отамана Шаповала (16-й піший загін, який розташовувався в районі м. Мельниці). З телеграми виконуючого обов’язки Подільського губерніального комісара Морозовського, на ім’я Головного Отамана, від 23 квітня 1919 року видно, що стан цих частин вже тоді викликав занепокоєння через брак коштів для вояків. Надалі проблема ускладнюється, що негативно вплинуло на моральний стан вояків. Шаповалу стає все складніше контролювати власний загін. Так 17 травня 1919 року в.о. Подільського губерніального комісара Сіцінськй, переказував С. Петлюрі: „Прошу звернути увагу на незаконні і грабіжницькі вчинки начальника 16-го загону Шаповала, котрий цілий час стоянки на Збручі своїми безглуздими наказами руйнує і без того деморалізовані частини довіреної йому групи. Безпідставні арешти, як старшин так і козаків, катастрофічне грошове, продовольче і санітарне становище, вимагає [від] мене, як політичного комісара , звернутись з цією телеграмою до вашої влади.”

Як відомо з таємного звіту О. Удовиченка начальнику штаба Дієвої Армії від 7 червня 1919 року ситуація в 16 пішому загоні стає кризовою - командний склад загону відмовився виконувати накази от. Шаповала, що поставило під загрозу боєздатність всього підрозділу. Для розв’язання кризи, наказом ГО Шаповала було усунуто з посади з посади і вакантне місце з 1 червня посів О. Удовиченко.

Саме з цього з часу можна починати відлік існування 3ї піхотної дивізії ДА УНР, хоча номер їй було присвоєно лише за більш ніж два тижні.

Перші бої. 

Перед новим командуючим дивізією було поставлене завдання за короткий час перевести демонстративний наступ в напрямі Скала – Гуков – Оринин. На східному березі р. Збруч українськім військам протистояла більшовицька Бессарабська дивізія. В районі Кам’янець – Шатава оперували 1-й та 2-й Бессарабські полки і окремі піші сотні, загальні сили яких складали до 1500 багнетів 200 шабель при 11 легких гарматах та двох бронепотягах. xiii Наступ на ділянці фронту цих частин мав на меті відволікти їх від протидії наступу групи Січових Стрільців, який відбувався північніше.

Більшовики мали укріплені позиції в районі Слобідки Рихтьецької та головну лінію оборони, що прикривала Кам’янець по лінії хут. Козак - с.Довжок - с. Япчипці. Бойовий же склад 16-ї пішої дивізії був такий: 1-й курінь (колишній полк Синьої дивізії) -300 багнетів, 2-й курінь (6-й чорноморський полк) 200 багнетів, 3-й курінь - 400 багнетів, 25 шабель та 14 гармат.

В ніч з 1 на 2 червня загін, очолюваний О. Удовиченко, форсував р. Збруч в районі м. Скала – с. Бережанка та повів розвідку боєм в напрямі на Оринин.

Операція командуванням дивізії була задумана таким чином: атакувати праве крило більшовицьких частин (Оринин) та обхідним маневром вийти в район Зіньковець – фактично в тил більшовицьким частинам, що стояли в районі Слобідки Рихтецької.

Досить ясне уявлення про перебіг подій залишають свідчення очевидців та учасників (тут і далі цитується за «Бій за Кам’янець Подільський»// Військово історичний альманах, ч.2 (11)2005 рік, стор. 110 - 120):

«Отже в ніч на 1 червня 19-го року 3-тя дивізія скупчилась в с. Гуконе Вздовж дороги, що вела на м. Оринин, в рівчаках по обочинах її лежали та дрімали козаки. Дехто з них нишком курив, зажимаючи цигарку в руці. Бу ло тихо. Тільки коні чмихали та громко (голосно, чи як це буде краще ска зати) жували сіно, що дбайлива рука козака кинула їм під ноги.

Було вже біля 1 год. ночі, коли з хати, де містився штаб 3-ї дивізії почали виходити командири частин, які одержали останні розпорядження.

Тихим голосом подано команду: „Шикуйсь!". Через кілька хвилин ди візія вже виходила з села в напрямку на м.Оринин.

Розвідка вже давно пішла наперед, їй було наказано не вв'язуватися в бій безпосередньо, а чекати на підхід авангарду Синього полку (сформований з решток Синьої дивізії).

М[істо] Оринин треба було захопити раптово, одним наскоком, без стрілу.

Колона тихо сунеться по обочинах шосе, лише торохтять колеса гармат. Десь далеко, позаду колони, чути шум, скрип і дзвін - то ідуть похідні кухні. Біда з цими кухнями. З одного боку, це - шлунок війська, а з другого - кон¬струкція їх така, що вона скрипить, деренчить всіма своїми металевими ча¬стинами та рух її чути за кілька кілометрів. Правда, ці кухні, певно, вже пройшли всі велику війну, обносились, але ж сьогодні їх шум дратував всіх.

Та і з людей, що обслуговують кухні, виробляються якісь особливі інди¬відууми. Для них жадної небезпеки нема, жадних мір щодо укриття від ворога вони не визнають, бо переконані, що ніхто і ніщо не може зробити їм прикро¬го, бо везуть те, що часом буває найдорожче - їжу. Хто з нас не бачив спокійно блукаючих кухонь під самим носом ворога, що шукає своєї частини. Отже по¬слано було наказ кухням зупинитись і чекати для руху окремого наказу.

Темна ніч не давала змоги орієнтуватись та виявити, як далеко дивізія від Оринина, до якого було 16 кілометрів. Навколо чисте поле. Майже три з половиною години дивізія в русі, та раптово в авангарді почулися рушничні стріли. Це вже недобре. Колона зупинилась: дві-три хвилини стрілянини і знов тиша. З боку Оринина швидким ходом наближалося двоє кінних.

- Стій. Хто там? - гукає дозор.

- З донесенням від командира 7-го полку. Де командир дивізії?

Командир 7-го полку доносить: „м. Оринин взято. Ворожа сторожа переколота. Стріляли москалі. Полковник Вишневський".

Хотя відомості добрі, але ж командир дивізії дуже лютий за стрільбу, бо, може, вона підняла на ноги москалів.

Через півдгодини колона входила в м.Оринин. На краю міста лежало до ЗО трупів та стільки ж червоноармійців попало в полон.

Це все, що захищало м. Оринин.

В місцевому волосному правлінні при телефоні був вже штаб полку,

старшина якого розмовляв з Кам’янцем-Подільським:

-Товариш, что у вас нового? - питав голос з Камянця, з явно жидів¬ським акцентом.

-Все хорошо, товариш, - відповідав старшина.

-А скажите, товариш, где гайдамаки? Тут один дядько приходил, так говорил, что гайдамаки хотят наступать на Рихту со сторони Кудринец.

Через півгодини з Рихти (через Кам’янець) дзвонив начальник оборони і спрашивал, чи правда, що гайдамаки будуть наступати на Рихту.

О 9 год. ранку ми слишали, як командир оборони з Рихти нервово викли¬кав Кам’янець:

- Товарищи... Товарищ. Гайдамаки наступают. Присылайте резервы, патронов нет. Невозможно держаться.

- Держитесь, товарищ. Сейчас артиллерия сметет всех гайдамаков.

Приблизно об 11 год. з Рихти повідомляли: „Гайдамаков отбили. Лезли как черти".

То справді наступала наша застава в кількості 10 чоловік, якій було нака¬зано 1 червня зранку симулірувати наступ.

Так на протязі всього 1 червня москалі були певні, що Оринин був у ру¬ках червоних військ. Два роз'їзди червоних, що прибули з Кам’янця, було обеззброєно і попало в полон.»

Беручи до уваги відмінний настрій, який панував в частині, та сприятливу оперативну обстановку О.Удовиченко вирішив продовжувати наступ. 2 – 3 червня він провів перегрупування частин дивізії, ведеться інтенсивна розвідка в напрямку на Кам’янець – Подільський.

«Другого червня полки 3-ї дивізії о 3-й годині ранку вже зайняли призна¬чені їм міста для наступу по наступній диспозиції:

7-й Синій полк. Командир - полковник Вишневський (при 4 кул[еме-тах] і одній легкій гарматі). Провадить наступ в напрямку на м. Зиньківці вліво від шосе м. Оринин-Зиньківці. Вихідний пункт для наступу - видо¬линок, що підходе до шосе з боку с. Ціолковці.

8-й Чорноморський полк (5 кул[еметів]). Командир - полковник Царен¬ко3. Наступає уступом справа за збірним куренем в напрямку на с. Кадіївці і далі - на с. Довжок. Вихідний пункт для наступу - західна околиця с. Теклівка. Полку уважно оберігати праве крило дивізії на випадок атаки ворога зі заходу.

Окремий курінь (5 кул[еметів]). Полковник Ольшевський4. Наступає право від шосе Оринин-Зиньківці, через хут. Козак в головному керункові на м. Зиньківці.

Резерв. Одна сотня (прикоманд[ирована] до дивізії Запорозької] Січі)). Розташуватись в окр[емому] дворі, що на схід від висоти 121.4.

Артилерія. Полковник Чижевський. (2 легк[і] бат[ареї] і одна гаубич¬на] батарея - разом 12 гармат). Зайняти позицію в районі висоти 112.1.

Штаб дивізії. Висота 127.9, пізніш вис[ота] (біля Теклівки). В 3 1/і год.

ранку полки, виславши дозори, рушили вперед. Телефонний зв’язок був

встановлений з батареями та Окремим куренем.

Вже почало світати. З командного пункту не видно було за туманом рухів 7-го полку і Окремого куреня, лише ясно виділялась лава 8-го полку, на вугор’ї, справа від Теклівки.

З боку ворога тихо. О 6 год. полк[овник] Ольшевський доносить по те лефону, що його курінь та 7-й полк, з яким має зв’язок, зайняли зручне становище для безпосередньої атаки, хай тільки люди трохи спочинуть. Перші проміння сонця вже пронизували ранню млу. Треба атакувати, бо інакше на світанку ми можемо понести великі втрати та ворог, забачивши наші неве¬ликі сили, зможе оказати нам серйозний опір. Так думали на командному пункті. Але ж в цей час з відтинка полковника Ольшевського почулися рідкі стріли, які швидко перейшли в жвавий рушничний вогонь.

Кілька хвилин [по тому] такий же вогонь розпочався на відтинку і 7-го полку.

Згодом почули ми кулеметні стріли. Бій розгортався повним темпом.

Батареї вже давно були готові до відкриття вогню. Цілі відомі. Обслуга пригорнулась до гармат і чекала на наказ.

„Батареї, вогонь!" - дає наказ командир дивізії. Командир артилерії пол-к[овник] Чижевський повторює наказ по телефону на батареї.

Через хвилину різкі, короткі звуки стрілів легких гармат та глухі поваж¬ні - гаубиць пронизували повітря.

Жваво стріляли наші батареї. Сторожова охорона ворога (1 Бессарабсь¬кий полк7) солодко спала, коли наші лави вплотную підійшли до їх. Застиг-нута несподівано, вона намагалась оборонятися, але ж було пізно. Лунало вже козацьке „слава". Козаки робили своє діло, хто не хотів здатися, той знайшов собі смерть. Наша піхота швидко проскочила лінію сторожової охорони і вже була на лінії головних сил. Коротка перестрілка, знов „слава" і знов все було знищено.

Полковник Ольшевський прохає перенести артилерійський] вогонь далі в глибину ворожого розташування.

Але дивно, чому мовчить ворожа артилерія. А може, її нема? Тим ліпше. А може, і вона заспала? Певно так воно і було. Ось далеко десь в напрямку на м. Зиньківці почувся гуркіт та через секунду над нашими батареями рва¬лося десятки шрапнелей і гранат. Наших батарей майже не видно було в ди¬му, в стовпах пилу і землі, що піднімали вибухи гранат.

Гарматчики, прижавшись к гарматам, під захистом їх щитів продовжува¬ли стріляти, перенісши вогонь на м. Зиньківці, де мусили стояти резерви во¬рога і його артилерія.

Розпочався артилерійський двобій, в якому прийняло участь 24 гармати. Швидкість артилерійського вогню москалів була чудова. Очередь

за очереддю падали на наші батареї. Хто виграє? Чи витримають наші батареї цей вогонь? Передки, ща також попали під вогонь, заметушились. Коні не стоять на місці, кидаються з боку на бік.

Командир дивізії з серцем каже: „Чорти, поб’ють коней..." Коні, цей дорогоцінний матеріал, яких у нас завжди бракувало. Козак любить коня. 11,с його вірний товариш, і в хвилину небезпеки він в першу чергу рятує коня.

Раптово передки повертають назад та на кар’єрі вилітають з площини обстрілу.

Між тим швидкість стрільби наших батарей значно зменшилась. З батарей телефонують: „Що робити? Не можемо витримати. Ранених не можна винести".

Командир дивізії і сам це бачить, але спокійно дає наказ: „Батареям стріляти".

На командному пункті всі поставали та стурбовано наблюдали за нашими гарматами, але раптом ворожий обстріл батарей припинився, та через хвили¬ну над командним пунктом почувся свист наближаючихся снарядів, а далі де¬сятки їх почали рватися над групкою в 9 чоловік, що складала штаб дивізії.

Москалі виявили командний пункт. Ні траншей, жадного укриття нема. Люди плотно прижалися до землі. Але ж, на наше щастя, стрілянина ворога вже носила нервовий характер. Виявивши командний пункт, він рішив зни¬щити його, але ж шрапнель рвалася дуже високо, граната уходила в м’яку пухлу землю та дуже рідко вибухала. По ходу стрілянини видно було, що це останній вияв волі з боку ворога, останні його зусилля.

Обстріл припинився. Наші батареї знов розвили інтенсивний вогонь та десь далеко впереді були стріли гармати сотн[ика] Шури-Бури. Цей герой ішов в лавах свого полку, такий вже має звичай*.

Але ж знов несподіванка. Чути нервові вигуки: „Кавалерія зліва... Кава¬лерія атакує..." Дійсно, з ліска, що на захід від с. Виктинці, вискочила сотня кінноти та на рисях наступала в тил батареям.

Резервова сотня (60 чоловік Запорізької Січі, що приблукалися до 3-ї дивізії та всією душею прагнули скорше діставатися до свого батька Божь-ка8) заметушилася та досить швидко, без стрілу почала відходити в напрям¬ку командного пункту.

Командир дивізії висилає штабового старшину, аби він зупинив сотню, але видно він нічого не може зробити, бо сотня, прискорюючи рух, відхо¬дить. Командир дивізії - полковник Удовиченко9 разом з полк[овником| Чижевським на конях помчалися до сотні. „Кавалерія... кавалерія...", - не¬слись їм назустріч голоси з нервово настроєної лави.

„Сотня стій! ... По кавалерії... вогонь! почулася команда полковника Удовиченка. Сотня, що була убрана в театральні (одне слово не відчитується - М.К.) убрання (жупани ріжних кольорів), але ж з боку бойового мала дуже незначну вартість, розгубилася та зупинилася. З одного боку іде сотня червоної кавалерії, з другого боку на коні з шаблею в руках командир дивізії - полковник Удовиченко. Але ж у людей наступив психологічний перелом. На команду „Вогонь!", відповідь була - дуже нестройний залп. Далі сотня відкрила частий вогонь.

Кавалерія, прискочивши на 600 кроків, повернула назад та на повному ходу сховалася в яру, по якому протікала р.Смотрич.

„Вперед на кавалерію!" - віддав наказ полк[овник] Удовиченко. Сотня сміло рушила вперед, а полк[овник] Удовиченко галопом поскакав на ко¬мандний пункт.

Між тим славні полки молодої 3-ї дивізії ішли наперед. Відважний пол¬ковник Вишневський за всяку ціну хотів вскочити на плечах ворога в Кам'янець-Подільський. Спокійний, витриманий, обережний, старий во¬як полк[овник] Ольшевський стримував ентузіазм своїх вояків, бо боявся якоїсь несподіванки. Командир 8-го Чорноморського полку полк[овник] Царенко, флегма по натурі хоробрий, але спокійний, навіть і той захопле¬ний боєм, поспішав зі своїм полком вперед, аби перейняти шляхи відступу ворогу від с. Рихта і Кадіївці.

Ворог був в панічному відступу. Обминаючи м. Кам’янець, він відступав на схід та на південь від нього. Лише його батареї проскочили через місто та, зупинившись біля станції, відкрили знов ураганий вогонь по нашій піхоті, їм допомагав бронепотяг, що прийшов з Ярмолинець. Тим часом прискочи¬ли й наші батареї, що, зайнявши нову позицію, відкрили також ураганний вогонь, а гаубична батарея, що напружувала всі свої зусилля, аби не відста¬ти від легких батарей, допомогла їм.

Ворожа гармата замовкла та мусила відходити в напрямку м.Шатава. 3-тя дивізія перемогла. О год. 14 полки дивізії скупчились в м.Зиньківці, Міст через р.Смотрич був зайнятий нами, а наші дозори вийшли на північну околи¬цю м.Кам’янець. Бій закінчився. Люди спочивали. Швидко прибули кухні, бо кухарі - люди чутливі та добре розбираються в бойових обставинах, а са¬ме: втікати чи ні, тому на цей раз трималися в недалекій віддалі від лінії бою.»

За оцінкою самого О.Удовиченка, більшовицькі сили, які утримували місто, нараховували приблизно1200 багнетів при 11 гарматах. Проте війська за весь час походу і боїв за оволодіння Кам’янцем тримались відмінно і понесли дуже незначні втрати.

4 червня військам дивізії мали невеликий необхідний перепочинок з дорученням нести охорону порядку у Кам’янці і не допустити виникнення погромів. На жаль з це доручення О. Удовиченка виконати не вдалось. Як свідчать архівні документи, під час переходу влади до рук УНР в місті все ж відбулись „сумні події, супроводжені великими погромами, та великими крадіжками майна у місцевого єврейського населення...” Для їх розслідування з ініціативи місцевої влади навіть створили комісію з представників від місцевого самоврядування, губернського комісара і губернського коменданта яка мала на меті з’ясувати розміри збитків завданих місцевому населенню погромами та відшкодувати їх грішми, або принаймні розшукати та повернути втрачені речі. Кам’янець - Подільська міська управа звернулась до Міністерства внутрішніх справ з проханням асигнувати на потреби комісії 50 тис. карб., та дозволити створити при комісії орган, який міг би чинити обшуки в мешканців міста та повіту з метою повернення майна.

Після зайняття м. Кам’янця українськими військами влада в місті перейшла до представників влади УНР. 4 червня сюди прибув Військовий Міністр УНР Г.Сиротенко, почалась праця представників інших інституцій УНР. Були заборонені всілякі, особливо партизанські, формування, натомість всім бажаючим було запропоновано вступати до військ 16-ї дивізії. Через постійний приплив добровольців, бойовий склад частини з кожним днем зростав.

Більшовицькі війська, оговтавшись від несподіваного удару, 5 червня зробили спробу повернути втрачене місто. Перегрупувавшись і сконцентрувавши основні сили в районі містечка Шатава, вони повели наступ на Кам’янець. Силами загону О.Удовиченка цей наступ було відбито. Більше того, переслідуючи відступаючого противника, після дводенних впертих боїв 1-й курінь 16 пішої дивізії вступив до с. Колубаївці, а 2-й в м. Шатава. Внаслідок вдалого контрнаступу 5 – 6 червня фронт значно просунувся вперед, і проходив по лінії: Блещанівка – Михайлівна – Гниловоди - Тертки. Головні сили були переведені в м.Шатава. Кам’янець був захищений від повторних атак. У другій декаді червня сюди прибули майже всі центральні державні установи. Кам’янцю судилось стати державним центром УНР.

За час від переходу Збруча до оволодіння Шатавою втрати загону Удовиченка склали 27 чоловік вбитими (з них 4 старшин) та 100 пораненими. Втрати ворога – близько 50 вбитими, виведено з ладу 2 гармати. В боях захопили багато полонених та 5 кулеметів.

7 червня війська відпочивали від бойових дій та проводили розвідку в напрямі на Дунаївці. З метою оволодіння містечком було вирішено наступати однією групою військ в напрямі на Ярмолинці, іншу направити на Нову Ушицю, де за даними розвідки, зосереджувались більшовицькі резерви.

На початку другої декади червня силами 16-ї пішої дивізії були зайняті Дунаївці та Нова Ушиця. В Дунаївцях до дивізії Удовиченка приєднався Окремий Запоріжський загін полковника П. Шандрука (сформований у місті Браілові в лютому 1919р.), а згодом Буковинський курінь. Всі ці військові частини Генштаб Дієвої армії об’єднав у 3-ю стрілецьку дивізію. Командиром якої призначено О. Удовиченко. Таким чином, розповсюджена в історіографії думка, що наступ на правому крилі українських армій розпочинала вже сформована 3-я дивізія Удовиченка не відповідає дійсності. Сам О.Удовиченко відсилаючи до штабу Дієвої армії звіт про проведені ним операції датований, 6 червня 1919 року підписує його як „ начальник 16го пішого загону”. Крім того, в Кам’янець Подільській газеті „Новий шлях” від 12 червня 1919 року, вміщено інтерв’ю з представником штабу загону О.Удовиченка, у якому йдеться лише 16 піший загін під командуванням О.Удовиченка.