Розбудова збройних сил УНР і українське селянство (весна – літо 1920р.)

Заремба Олександр

Проблема військового будівництва в УНР 1920 р. в сучасній історичній літературі висвітлена порівняно мало. Особливо це стосується заходів, що вживав уряд УНР для відбудови українських збройних сил на початковому етапі спільного в поляками походу на Україну. Учасники тих подій у своїх працях, як правило, лише поверхнево зясовували птання реорганізації армії та спроб українського уряду провести на теренах УНР мобілізацію, що врешті-решт зазнали невдачі. Проте, вони наголошували на позитивних змінах, що стались у ставленні населення до українського війська.

В працях же сучасних дослідників, що з’являються останнім часом, головна увага присвячена більш загальним питанням військового будівництва в УНР і лише констатується незадовільні результати спроб розбудови армії шляхом загальної мобілізації.

Що ж завадило притягнути до лав військ УНР широкі верстви населення, перш за все селянство? Спробуємо відповісти на це питання за допомогою архівних джерел. Ще наприкінці 1918 року військові кола УНР прийшли до висновку, що вести боротьбу одночасно на декількох фронтах молода Українська республіка не зможе. Єдиним шляхом до збереження власної державності був пошук порозуміння на одному з фронтів. Вкрай не сприятливі військові події жовтня - листопада 1919 року змусили правлячі кола УНР піти на ряд значних поступок в переговорах з польською стороною. Так, зокрема, 8 листопада з поляками була укладена угода, згідно якої польські війська зайняли територію навколо Кам’янця. 2 грудня представники УНР підписали у Варшаві декларацію, якою підтверджувались визнання Польщею УНР, її військова допомога українцям, в обмін за це Польщі відходила Галичина і Волинь. Підписання декларації створило ґрунт для подальших переговорів і давало нові надії на відновлення УНР на українських землях. Основним предметом польсько-українських переговорів стала спільна військова антибільшовицька акція на Правобережній Україні. Ключовим у підготовці до спільного походу було питання відбудови українських збройних сил. Переговори з цього питання проходили досить невпевнено і повільно.

У січні 1920 р. полковник О.Шаповал отримав наказ приступити до формування в районі Кам’янця-Подільського 4-ї стрілецької бригади. Наступного ж місяця польська влада офіційно дала згоду на формування на своєму терені двох українських дивізій. Їх постачання поляки брали на себе (зокрема виділено 3000 комплектів одягу та спорядження). 25 лютого були остаточно затверджені штати частин. Тоді ж на базі табору інтернованих в Ланцуті розпочали формування 6-ї стрілецької дивізії, яка згодом перебралась в Брест.

Головним джерелом наповнення українських частин були вояки - українці з польських таборів інтернованих та добровольці з околиць Кам’янця-Подільського та теренів УНР, що знаходились під контролем поляків. Українській владі також було дозволено проводити вербування до своїх частини в таборах інтернованого російського корпусу генерала Бредова. Бажання воювати в лавах українського війська виявили, зокрема, частини осавула Фролова та капітана Яшкевича, в складі яких був значний відсоток українців.

Наприкінці березня 1920 р. до польського фронту в районі Нової Ушиці пробилася частина сформована О. Удовиченком в Могилеві-Подільському. 18 березня вона увійшла до складу 4-ї стрілецької бригади, а з приєднанням до неї частин Фролова та Яшкевича бригаду переформовали у 2-гу українську стрілецьку дивізію.

Таким чином, українські частини на території Польщі та контрольованій поляками території УНР формувались переважно з вояків, що воювали в республіканському війську в 1919 р. та з певних причин (хвороба, поранення тощо) не брали участі в Зимовому поході або провели зиму в таборах інтернованих у Польщі. Залучити до війська ширші кола населення УНР було практично неможливо, головним чином через те, що до початку польсько–українського наступу на більшовицькому фронті польська адміністрація контролювала порівняно невелику частину території УНР, українська же влада на цій території не була достатньо впливовою, щоб забезпечити проведення заходів, спрямованих на поповнення особового складу українських частин, що формувалися. Зокрема, в березні було зроблено спробу провести часткову мобілізацію в Ново-Ушицькому повіті для поповнення особового складу Окремої стрілецької бригади О.Удовиченка. Проте через відсутність підтримки з боку польської адміністрації повіту та бюрократичну тяганину задум фактично провалився. Ново-Ушицький повітовий військовий начальник з цього приводу зазначав, що за такого ставлення польської адміністрації до справи формування українських частин, як це має місце роботу проводити практично неможливо. В деяких випадках доходило і до більш гострих конфліктів, спричинених непорозуміннями між польськими та українськими інституціями. Наприклад, на початку березня в Кам’янці польською владою було заарештовано кількох службовців військового міністерства та канцелярії 4-ї стрілецької бригади військ УНР тільки за те, що вони ходили по місту в уніформі Української армії.

Попри невдачі на місцях, уряд УНР усвідомлював життєву необхідність проведення мобілізації для розбудови власної армії. У лютому – березні 1920 р. Вище керівництво УНР розцінювало її як одне їз найактуальніших завдань в галузі військового будівництва.

Головною перешкодою на шляху швидкого формування власних збройних сил була відсутність необхідної для цього бази. За визнанням військового міністра Сальського уряд не мав в своєму розпорядженні жодних запасів одягу, амуніції та зброї, яких потребувалро військо. Навіть з грішми ситуація була катастрофічною. Наявних 50 млн. крб. Які були в розпорядженні уряду в березні 1920року, не вистачало навіть для забезпечення всім необхідним однієї дивізії О.Удовиченка, що формувалась. Армія Омеляновича-Павленка, що перебувала у Зимовому поході, змушена була якомога довше перебувати якнайдалі від польсько-більшовицького фронту і забезпечувати себе харчами та набоями власними силами. На думку правлячих військових кіл УНР, у такий спосіб збережеться ядро української армії до того часу, коли проблеми постачання буде вирішено. Польська армія, що інтенсивно готувалась до військових дій, сама відчувала гостру нестачу в одязі, взутті та амуніції, тому обіцяна поляками допомога поступала в дуже обмеженій кількості.

До початку спільного наступу на Київ, тобто до 25 квітня 1920 р., сформовані за допомогою польської влади українські війська нараховували: 2-а стрілецька дивізія (4-та та 5-та піхотні бригади, кінна чота, інженерна сотня та технічні частини) – 556 старшин, 3348 козаків, 11 гармат та 56 кулеметів.; 6-та стрілецька дивізія (16та та 17-та піхотні бригади, старшинський підрозділ, кінний дивізіон та спеціальні підрозділи)- 239 старшин, 1886 козаків, 346 коней, 4 гармати та 36 кулеметів. Крім того, при дивізіях були сформовані дві запасних бригади, що мали готувати поповнення для фронтових частин.

З початком польсько-українського наступу на більшовицькому фронті питання негайної розбудови української армії стало напрочуд актуальним. 6 травня 1920 р. з більшовицького тилу на фронт прорвалась українська армія під командуванням М.Омеляновича-Павленка. Загальна чисельність частин, що вийшли на з’єднання з Польською армією, становила 397 старшин та 5950 козаків при 14 гарматах та 114 кулеметах (боєвий стан 3600 багнетів та 1180 шабель.) З огляду на завдання, що ставились перед ними на майбутнє, вони вимагали невідкладної реорганізації. Командуючий армією в своїй доповіді Головному Отаману 25 травня 1920року зазначав, що наявних в армії кадрів, цілком достатньо для формування в найближчому часі п’яти піхотних дивізій за штатами військового часу. За розрахунками М.Омеляновича-Павленка, розбудова армії мала пройти два етапи: на першому необхідно було провести реорганізацію і поповнити особовий склад існуючих частин через часткову мобілізацію; на другому планувалось розширити склад частин згідно штатів шляхом проведення загальної мобілізації на всій зайнятій території. Паралельно з надходженням поповнень частини повинні були отримати необхідну кількість зброї та амуніції. „Підкреслюю, - наголошував командувач,- що тільки одночасна мобілізація і отримання військового знаряддя і майна можуть дати остаточні корисні для армії наслідки”. На першому етапі військо потребувало - 3000 гвинтівок, 40 кулеметів,10 три- дюймових та 2 вижких гармати, 1млн набоїв та 500 снарядів.

В першу чергу поповнення потребували піхотні частини, позаяк армія, що майже півроку вела партизанську боротьбу, в своєму складі мала кінноти достатньо, щоб направити по одному кінному кошу до кожної піхотної дивізії та закласти основу стратегічного кінного формуваня – окремої кінної дивізії.

Першим кроком до реорганізації армії стало перегрупування частин в межах Ямпольського та Могилівського повітів, яке проводилось із збереженням повної бойової готовності. Українські війська сконцентрувались п’ятьма групами (Запоріжська, Київська, Волинська, Удовиченка і Шепаровича), які поступово мали розгорнутись в дивізії.

Наступним кроком мало стати проведення часткової мобілізації на зайнятій території, проте з цим виникли труднощі. Через те, що остаточно питання формування українського війська з мертвої точки зрушилось лише наприкінці квітня, після підписання польсько-української політичної та військової конвенцій, якими остаточно закріплювався союзницький статус обох держав, до середини травня робота в цьому напрямі тільки набирала обертів. Лише 1 травня відновила свою діяльність Подільська губернська управа військової повинності, яка одразу ж наштовхнулась на ряд серйозних перешкод у своїй роботі: в трьох повітах УНР, які контролювала польська адміністрація (Кам’янецький, Проскурівський, та Ново-Ушицький), повітові управи військової повинності були фактично ліквідовані поляками ще наприкінці 1919 р., і всі намагання отримати згоду польської влади на відновлення їх діяльності не давали жодного результату. В решті ж повітів, звільнених польсько-українськими військами, не було налагоджено адміністративного апарату. Крім того, військовим міністерством не було зроблено жодних розпоряджень про відкриття кредиту на відновлення діяльності управ військової повинності. Вищезазначені обставини значно ускладнювали проведення необхідної підготовки до мобілізації. Лише 17 травня, на свій власний розсуд, Подільська губернська управа військової повинності вислала своїх представників в Могилів-Подільський, Ямпільський та інші звільнені від більшовицьких військ повіти. До кінця травня повітові управи з військової повинності були відновлені лише у восьми повітах УНР. До того ж самі частини не мали достатньо організованих тилових установ. Лише 18 травня розпочалось формування кадрів ще трьох запасних бригад, до 25 травня загальна їх кількість мала становити сім.

З огляду на неналагоджений як слід мобілізаційний та адміністративний апарат на зайнятих територіях розпочати мобілізацію звичайними методами раніше червня було неможливо. Тому, щоб заощадити час та сили, було вирішено розпочати проведення часткової мобілізації силами самих військових частин. Ще з початку квітня військове міністерство вимагало від польської влади дозволу на проведення засобами 2-ї української стрілецької дивізії часткової мобілізації в Могилівському повіті. 8 травня бригада нарешті отримала дозвіл мобілізувати козаків 1897-1898 років народження та старшин до 40-річного віку включно у вказаному повіті. Частині приписувалось вжити всіх можливих заходів для того, щоб закликані з’явились до війська, при чому використовувати, як власні сили, так і, в разі крайньої необхідності, поляків. Така рішучість у підборі засобів для проведення мобілізації диктувалась декількома чинниками. По-перше, дався в знаки попередній негативний досвід мобілізацій 1919 року, коли в переважній кількості випадків селян до війська можна було притягти лише за допомогою сили. По-друге, слід мати на увазі не прогнозованість настроїв селянства, що з калейдоскопічною швидкістю змінювались в залежності від обставин. З іншого боку, певний оптимізм вселяло те, що, за розвідданими та донесеннями з місць, ще взимку 1920 року розклад денікінського фронту, політика більшовиків і наявність українського війська в ворожому запіллі дещо змінили настрої населення, зробивши їх більш прихильними до української справи. Таку зміну в настроях населення відмічали навіть денікінське та більшовицьке командування.

Не менш втішними були і відомості з підконтрольної полякам території УНР. Так Ново-Ушицький повітовий військовий начальник на початку березня доповідав, що „відношення населення міста та повіту щодо української справи взагалі і до формування армії зокрема значно покращилось, особливо це помічається в послідні часи, як прийшли денікінці і почали забирати все. Майже всі селяни і жиди розпитують, чи скоро прийдуть українські частини з батьком Петлюрою.” Крім того, він наголошував що велика кількість селян з’являється до нього з проханням прийняти їх до українського війська.

Очевидно, з огляду на такі відомості та власні спостереження, О. Удовиченко в разі успіху розраховував поповнити свою частину приблизно на 1500 - 2000 осіб.

Мобілізація на Могилівщині була проведена протягом другої декади травня, і, за свідченнями Подільського губернського комісара, дала досить гарні результати - з’явились майже всі закликані , зафіксовано лише поодинокі випадки неявки.

У той же час стало зрозумілим, що швидко знайти порозуміння з польською адміністрацією щодо мобілізації в повітах УНР, які були зайняті польськими військами до 22 квітня 1920 року, навряд чи вдасться. Організація українського адміністративного апарату на звільнених в ході наступу територіях теж просувалась вкрай повільно. Таким чином, не залишалось нічого іншого, як поширити позитивний досвід 2-ї стрілецької дивізії на інші військові частини, і провести часткову мобілізацію на терені, який безпосередньо займали українські війська (Ямпільський, Бердичівський, Житомирський повіти.) Могилівський повіт врозрахунок вже не брався. Планувалось проводити мобілізацію поступово в кожному повіті окремо. 20 травня 1920 р. командуючий армією УНР М. Омелянович-Павленко видав наказ про мобілізацію в Ямпільському повіті. До українського війська закликались козаки 1897–1899 р.н. (в бойові частини), 1899-1900 р.н. -в рекрутські, і підстаршини - до 30 років включно. Всі, кого було закликано до війська мали з’явитись до волосних народних управ, де працювали спеціальні прийомні комісії військових частин. Мобілізацію планували провести в продовж трьох днів. Щоб хоч трохи компенсувати нестачу одягу та озброєння, мобілізовані мали з’являтись до війська одягнутими та взутими, а при можливості й озброєними. Вартість одягу та взуття, принесеного з собою влада обіцяла компенсувати, до того ж, тим, хто приносив з собою зброю, гарантувалось, що після закінчення військової служби він зможе отримати її або ж, за бажанням, грошову компенсацію за неї. Щоб не затягувати роботу приймальних комісій, медичному огляду підлягали лише ті, хто заявляв себе нездатним до військової служби.

21 травня зявився наказ військам Дієвої армії, в якому давались конкретні інструкції щодо процедури проведення мобілізації. Для кожної дивізії призначалась визначена штабом армії група волостей. В дивізіях завчасно формувались приймальні комісії, до складу яких включали старшин дивізії та представників місцевої влади. Всі поповнення, отримані через мобілізацію, належало використовувати виключно для поповнення піхотних та артилерійських частин, в кінноту або технічні відділи направлялись лише фахові кіннотники або гарматники. Також наголошувалось, що приймальним комісіям слід звертати особливу увагу на переконання тих, хто приймався до війська, особливо старшин та підстаршин. Перевагу слід було надавати тим, хто вже служив в українському війську, але з поважних причин не брав участі у Зимовому поході. Усіх прийнятих старшин рекомендувалось відправляти до тих частин, в яких вони служили раніш, решту ж приймати до частин тимчасово, з випробувальним терміном в один місяць, по закінченні якого загальні збори старшин ухвалювали рішення щодо подальшого їх перебування в частині.

27 травня військовий міністр затвердив „Тимчасові правила мобілізації військовозобов’язаних. Для установ та урядових осіб МВС”, якими визначались обов’язки губернського та повітових комісарів, міліції тощо.

Мобілізація в Ямпільському повіті призначена на 25 – 27 травня 1920 р., за прогнозами командуючого армією в разі успішного її проведення могла дати армії близько 2000 вояків. Практично одразу з початком роботи мобілізаційні комісії зіткнулись з цілим рядом ускладнень, викликаних недостатньою підготовленістю кампанії. В першу чергу, давалась в знаки відсутність чіткого плану проведення мобілізації та недостатня розробленість норм, за яким вона проводилась. Однією з найбільших перешкод в роботі комісій була відсутність поіменних списків військовозобов’язаних, через що їмчасто доводилось працювати навмання. Дуже відчувалась відсутність на місцях досвідчених агітаторів та інформаторів, через що мобілізаційним комісіям доводилось самотужки поширювати інформацію про політичне та військове становище УНР, доводити селянам необхідність розбудови власних збройних сил.

Через вищезазначені причини в деяких волостях мобілізація затягнулась до 4-5 червня, тим не менш, результати перевершили всі сподівання. Лише за перші три дні силами військові частини мобілізували значно більшу кількість військовозобов’язаних, ніж прогнозувалось. Наприклад, лише Волинська дивізія прийняла поповнення 25 травня – 10 підстаршин та 123 козака , 27 травня- відповідно 10 та 507 , 28 травня – 198 козаків. Вже 29 травня через штаб Запоріжської групи до військових частин було направлено 506 мобілізованих. Київська дивізія мобілізувала 1045 козаків та понад 40 старшин та підстаршин. У Херсонській дивізії по мобілізації прийняли 8 старшин, 35 підстаршин та 820 козаків. Загалом же в Ямпільському повіті мобілізували 30 старшин, 81 підстаршину та майже 4000 козаків.

Отже, результат майже вдвічі перевищив найбільш оптимістичні прогнози. Однією із запорук такого успіху стали рішучі і чіткі дії військових, які, не вагаючись, при необхідності вдавались до радикальних заходів. Так, начальник Дзигівської мобілізаційної комісії після того, як 25 та 26 травня в підзвітній йому волості була помічена надзвичайно низька активність селян, у два наступні дні провів примусову мобілізацію із використанням кінного, кулеметного та навіть гарматного відділів. Після того, як два села були піддані обстрілу з гармат та кулеметів, явка в Дзигівській волості склала майже100%.

На жаль, скористатись в повній мірі цим, здавалось би, приголомшуючим успіхом не вдалось. Військові частини виявились не готові прийняти таку кількість мобілізованих. Постачання в черговий раз стало ахіллесовою п’ятою війська. До початку червня поліпшити постачання військ уряду та військовому міністерству не вдалось. Поставки з польського боку практично припинились, розрахунки на велику військову здобич теж не виправдались в повному обсязі. Головні тилові бази радянських армій в Україні знаходились в Харкові (база Південного-Західного фронту), Кременчуці та Одесі (база 14-ї армії) Базу 12-ї армії, що розташовувалась в Дарниці, успішно евакуювали. Таким чином, стратегічні запаси червоної армії залишились недосяжними.

Не виправдали себе також сподівання на те, що хоча б частина мобілізованих прийде до війська з власною зброєю, одягом, взуттям та білизною. Так, серед більш як 800 мобілізованих у Ямпільському повіті Запоріжською дивізією лише 56 були взутими. Дещо кращою, але загалом подібною була картина і в інших дивізіях: у Київській з майже 1100 мобілізованих лише 397 прибули взутими в чоботи та ще 370 в лапті, решта - босі ; серед мобілізованих Волинською дивізією взутими прийшли приблизно 25% . У такому ставленні селян до заклику влади штаб Дієвої армії вбачав ознаки саботажу, позаяк помічались випадки, коли одяг та взуття селяни продавали козакам. Через це він звернувся до командирів дивізій з дорученням: через місцеву владу вплинути на родичів мобілізованих, щоб ті у найближчий час передали в частини все необхідне.

У той же час ще з середини травня українське командування вживало рішучих заходів, спрямованих на забезпечення частин власними силами. В Могилеві-Подільському та Ямполі були утворені військові бази й майстерні для виготовлення одягу та взуття. Для закупок сировини і готових речей в кожній дивізії сформували комісію із товарообміну. Через брак грошових коштів в якості валюти, як і раніше, використовували цукор. Кожна дивізія отримала по 10000 пудів цукру з подільських цукроварень для придбання необхідних речей (були встановлені мінові ціни для кожної військові речі). Зверталась особлива увага на першочергове заготовлення білизни, одягу та взуття.

Також вживалось рішучі заходи, щоб не допустити розбазарювання наявного військового майна. 6 червня було видано наказ військам ДА, за яким за псування або продаж військового майна призначалось покарання. В разі, якщо військове майно або одяг було знайдене в приватних осіб, воно одразу конфісковувалось, а винні підлягали надзвичайному військовому суду.

Ще гіршим було становище з озброєнням. І без того великі потреби армії в зброї після мобілізації виросли майже вдвічі. Новостворена Херсонська дивізія потребувала зброї більше, ніж до цього було необхідно на доозброєння всього війська. Зброї не вистачало навіть для несення караульної служби. У Київській дивізії з більш ніж 1000 мобілізованих озброїти вдалось лише близько 400 козаків . Така ситуація фактично зводила нанівець успіх мобілізації. Командування Волинської дивізії констатувало, що в разі озброєння мобілізованих, що прибули до її складу, бойовий склад дивізії збільшивсяб майже удвічі (з 652 козаків до 1177 ), але необхідної для цього зброї немає. Більш ніж вдвічі збільшився особовий склад Запорізької дивізії, в якій до мобілізації налічувалось 1080 козаків, а за результатами останньої їх число збільшилось до 2216, причому дефіцит гвинтівок та карабінів сягнув тут 1400 штук.

До середини червня значного поліпшення постачання частин досягти не вдалось. Більшість мобілізованих все ще були одягнені по цивільному, не мали взуття. Таке становище призводило до швидкої деморалізації закликаних до війська. Особливо це відчувалось в частинах наближених до фронтової смуги. У Волинській дивізії, яка перебувала найближче до фронту, до кінця першої декади червня з майже тисячі мобілізованих залишились 50 – 60 осіб.

7 червня 1920р. при штабі ДА відбулась нарада голів мобілізаційних комісій, на якій між іншим, зверталась увага на те, що треба будь-якою ціною не допустити дизертирства і докласти всіх зусиль для повернення в лави війська всіх, хто покинув його останнім часом та ухилився від явки по мобілізації. До кінця червня хвиля дезертирства наростала, не зважаючи на те, що в частинах з цим явищем велась енергійна боротьба - віддавали надзвичайному військовому суду та страчували не лише за дизертирство, але й за намовляння до нього. Кожний вирок суду оголошувався особовому складу.

Головноуповноважений уряду УНР І.Огієнко наприкінці червня 1920 р. доповідав, що не менше чотирьох повітів Поділля на той час вже були цілком готові до проведення мобілізації, а настрої населення давали підстави передбачити гарні результати . Проте стан постачання української армії не мав на той час жодної тенденції до покращення, а тому про подальше проведення мобілізації і мови не могло бути.

Дещо більш „зручним” для армії УНР шляхом поповнення особового складу стало залучення до складу регулярних частин більших чи менших повстанських загонів, які прибували зі своєю зброєю і значно менше потребували матеріальних ресурсів, ніж мобілізовані. Така практика існувала і раніше, але саме взимку - навесні 1920 року повстанський рух на українських землях досяг досі небачених розмірів. Бурхливі події зими-весни 1920 р. відчутно розмили межу між селянськими повстанськими загонами та регулярними військовими частинами. Більшість селян мали досвід військової служби як в часи Першої світової, так і громадянської війн, що дозволяло чисельним селянським загонам діяти так само результативно, як і частинам регулярної армії. Дії повстанських загонів відтягували від фронту значні сили більшовицьких військ Південно-Західного фронту.

Проте, через ряд особливостей, характерних повстанським загонам, як то прив’язаність до певного регіону, стихійність в діях, відсутність в більшості селян довіри до будь-якої влади, тощо та, головним чином, через відсутність єдиного ефективного центру керування повстанським рухом використати його в повній мірі не вдалось. Загони, які вливались до складу армії УНР, були порівняно не чисельні і кардинально збільшити чисельний склад не могли.

Впродовж травня – середини липня 1920 р. бойовий склад армії УНР збільшився щонайбільше на 1500 вояків. У липні, через наступ більшовиків, армія УНР змушена була відійти за річку Збруч і залишила територію УНР.

Отже, можна констатувати, що передбачене польсько–українською угодою розгортання української армії до 6 дивізій фактично не відбулось. Через низку об’єктивних причин провести загальну мобілізацію, і таким чином залучити до збройної боротьби під прапорами українського війська широкі селянські маси не вдалось. В той самий час обмежені мобілізаційні заходи, що провадились військом, мали успіх, який, на жаль змогли розвинути. Селянство могло взяти більш активну участь у збройному захисті УНР, однак для цього слід було розв’язати на державному рівні ряд організаційних, соціально-економічних, матеріально-технічних та інших завдань. Ні часу, ні ресурсів на це історія не відпустила.